Categories
Новости

Дрифт: от истории к… теории. И практике!

Дрифт (англ. Drift) — техника прохождения поворотов и вид автоспорта, характеризующиеся прохождением поворотов с намеренным срывом задней оси и проход в управляемом заносе на максимально возможной для удержания на трассе угла скорости, требующие от автомобиля наличие задней ведущей оси”

Итак, вы бодро вошли на своем переднеприводном бюджетном седане в поворот и пару метров проскользили задней осью. Вы король дрифта? Увы, но нет. Расскажем о том, что такое настоящий дрифт и чем определяется уровень продвинутости гонщика.

В предыдущей статье мы разобрались, где и как зародился дрифт, кто сформировал его как движение и как культуру, а также на чем ездили и продолжают ездить те, кто не мыслит своей жизни без движения на грани разворота. Сегодня же мы выясним, как делать это правильно, по каким критериям оцениваются заезды на соревнованиях и почему же все-таки ваш дизельный Volkswagen Passat не подходит для дрифта.

Что вообще такое — дрифт?

“Дрифт (англ. Drift) — техника прохождения поворотов и вид автоспорта, характеризующиеся прохождением поворотов с намеренным срывом задней оси и проход в управляемом заносе на максимально возможной для удержания на трассе угла скорости, требующие от автомобиля наличие задней ведущей оси”. Так гласит Википедия, и мы с ней согласны.

Английская ее версия дополнительно поясняет: “Автомобиль дрифтует, когда угол увода задних колес превышает таковой у передних, причем зачастую настолько, что передние колеса направлены в сторону, противоположную повороту“. Определение довольно исчерпывающее и правильное, поэтому от него и будем отталкиваться, говоря о понятии дрифта.

Зачем для дрифта задний привод и мощный мотор?

Когда я вижу “девятки” с наклейками Drift King, хочется закрыть лицо руками и убежать. Если вдруг для вас неочевидно, почему же нельзя дрифтить с передним приводом, то я поясню. В заносе, когда вы добавляете газу на переднеприводной машине, траектория движения спрямляется (передний привод вообще во многом для того и придумали), а на заднеприводной занос только “усугубляется“. Но ведь этого-то нам и нужно, не так ли?

Стоит добавить, что срыв задней оси и проход поворота в управляемом заносе требуют не только наличия заднего привода, но и непрерывной пробуксовки задних колес, а это приводит нас к тому, что двигатель объемом 1.2 литра и мощностью 50-90 л.с. вряд ли обеспечит нам желаемое (без боли и страданий, но мы ведь не хотим жертв, правда?). Просто потому, что крутящий момент мотора должен быть достаточно мощным, чтобы преодолеть силу, с которой шины трусливо цепляются за асфальт.

Чем дрифт отличается от силового скольжения?

Вернемся к нашему несчастному дизельному Пассату, который мы привели в начале как автомобиль весьма далекий от дрифта. Тут все просто. Дело в том, что он с момента своего рождения в 1973 году выпускался в основном переднеприводным, исключая редкие специальные модификации. А вот, кстати, для силового скольжения он вполне мог бы подойти.

Но в чем же разница? Само понятие силового скольжения более объемное, чем понятие дрифта, который, по сути, является одним из его видов. Однако многие называют почти любой занос дрифтом, и это — заблуждение. Силовое скольжение (пауэрслайд, от английского powerslide) возникает, когда при прохождении поворота центробежная сила, смещающая автомобиль наружу поворота, превышает силу сцепления колес с дорожным покрытием, что приводит к заносу задних или всех четырех колес.

Решающими параметрами при этом являются вовсе не тип привода или мощность двигателя, а лишь скорость автомобиля и коэффициент сцепления колес с поверхностью. Поэтому, разогнавшись на дедушкином Логане на входе в поворот на дачу (и выжив после этого), нельзя на следующий день хвастаться всем, как классно ты “дрифтанул” вчера.

Положение передних колес при силовом скольжении также мало на что влияет, так как управляемость в нем и его исход зависят в основном от параметров, заданных на входе, таких как скорость, угол поворота руля и использование/неиспользование “ручника“. Таким образом, не претендуя на абсолютную истину, мы разграничим понятия “дрифт” и “пауэрслайд” и в дальнейшем будем говорить исключительно о первом.

Учимся дрифтовать правильно:

Теперь, отделив зерна от плевел, перейдем к техникам дрифта. В их классификации также весьма преуспела уже помогавшая нам ранее энциклопедия, поэтому, отбросив предрассудки, возьмем описания приемов целиком, а затем рассмотрим частные случаи.

1. Hand braking drift. Техника является наиболее простой и предпочтительной для обучения дрифту. Она позволяет исправить допущенные ошибки при недостаточной поворачиваемости колес. Для вызова заноса нужно выжать педаль сцепления, сильным рывком ручного тормоза отправить заднюю ось в занос, после чего отпустить педаль сцепления. Важно при этом поддерживать обороты двигателя при выжатом сцеплении. Основная цель — научиться выбирать скорость и силу рывка ручного тормоза в зависимости от ситуации. Возможно использование серии корректирующих траекторию рывков.

2. Clutch Kick. Резкое бросание сцепления. Благодаря быстрому выжиманию и бросанию педали сцепления при поддержании высоких оборотов двигателя, возникает кратковременный избыток мощности, который срывает заднюю ось в занос.

3. Yorin drift. Скольжение со срывом четырех колес. Торможение в повороте скольжением со сносом всех четырех колес, когда машина полностью срывается в середине поворота.

4. Kanteria / feint drift. Раскачка, или “xлыст“. Занос, при помощи которого проходятся S-образные повороты. В данном случае занос в одну сторону является подготовкой для поворота в другую. Такая техника также используется в ралли.

5. Breaking Drift. В ходе выполнения этого приема тормоз нажимается во время вхождения в поворот, затем выжимается сцепление и включается “ручник” одновременно (“ручник” нельзя держать больше секунды).

6. Dynamic drift. Осуществляется путем резкого сброса газа на въезде в длинный поворот, корректировок рулем и своевременным поддержанием заноса короткими нажатиями на тормоз без использования подгазовок.

7. Power over drift. Этот вид дрифта используется на машинах с высокой мощностью. Для входа в силовой занос нужно вывернуть руль в ту сторону, куда нужно направить машину, и нажать на газ до упора. Благодаря высокой мощности двигателя, задние колеса потеряют сцепление с дорогой. Чтобы выйти из поворота, не повредив машину, нужно отпустить газ, но не до конца, и повернуть руль в противоположную сторону.

8. Side braking drift. Боковое скольжение. Вариант дрифта, когда происходит срыв задних колес и машина скользит почти боком.

9. Chokudori. Обычно используется после проезда прямого участка дороги, чтобы снизить скорость и выполнить глубокий занос. Торможение посредством скольжения и выставления машины под нужным углом относительно дороги для наиболее выгодного прохождения самого поворота.

10. Manji. Выполняется на прямой дороге, когда водитель раскачивает машину от одной стороны дороги до другой. Обычно используется на показательных выступлениях по дрифтингу.

Как мы видим, приемов и техник в дрифте великое множество, но не стоит думать, что они используются обособленно. Каждый заезд — это сочетание перечисленных выше “фишек“, помогающее пройти трассу наиболее эффектно и эффективно. В целом все их можно свести к нескольким базовым приемам: резкое открытие газа, использование ручного тормоза, резкий сброс газа для разгрузки задних колес и потери ими сцепления, а также контрсмещение.

Контрсмещение вообще является очень важным и действенным приемом в мото- и автоспорте. Особенно важна эта техника в ралли, откуда она, собственно, и пришла в дрифт. Суть ее в том, что перед поворотом пилот преднамеренно производит легкое (или сильное, вплоть до выставления автомобиля боком) смещение автомобиля в сторону, противоположную повороту, а затем, резко выкручивая руль в сторону поворота, создает избыточную поворачиваемость и вызывает занос. В ралли этот прием позволяет быстрее и эффективнее проходить крутые повороты. В дрифте же он, как вы поняли, применяется для создания заноса, которым далее и управляет гонщик.

И еще немного истории дрифт-соревнований:
Теперь вернемся к нашим японцам. К 1988 году “Король дрифта” Кэйити Цутия совместно с Даидзиро Инада добились значительных успехов в популяризации дрифта как вида автомобильных соревнований, и результатом этого стала организация первых в Японии (а, соответственно, и в мире) соревнований, ставших прообразом будущей серии D1 Grand Prix.

Соревнования подразумевают правила и судейство, и судьи были достойными — кто, как не Цутия, мог по праву занять судейское кресло. Правила сформировались тогда же и с тех пор претерпели мало изменений.

Сначала заезды были одиночными, но спустя некоторое время дрифт-соревнования пришли к формату “дуэли“, когда в заезде одновременно принимают участие два гонщика, соревнующиеся между собой и получающие очки по результатам прохода трассы. Судьи при этом оценивают четыре основных параметра: траектория, угол, скорость и зрелищность (стиль). Именно за этими четырьмя сухими словами скрывается вся безудержная, бурлящая, феерическая стихия дрифта.

Траектория — это соответствие движения автомобиля заданной линии, которая обычно определяется судьями перед заездами.

Угол — это, соответственно, угол, под которым движется автомобиль относительно траектории.

Скорость — параметр, не нуждающийся в представлении, тут все просто: надо БОЛЬШЕ скорости!

Ну а зрелищность и стиль — это то, ради чего и проводятся все эти соревнования, стираются тонны покрышек и сжигаются килотонны бензина. Зрелищность оценивается не только судьями, но и зрителями, которые могут не согласиться с мнением судей и даже немного повлиять на их решение неодобрительным гулом и возгласами.

Ведь порой судьи настолько заняты “разбором полетов“, что их работа сводится к тому, что вынесено в цитату выше — выявлению ошибок. И это простительно, ведь аудитория всегда напомнит, что они не на соревнованиях по кёрлингу, и главное — не сантиметры отклонения от линии и градусы угла, а захватывающая атмосфера борьбы и клубы дыма из-под колес. Кстати говоря, прекрасной практикой дрифт-соревнований является проезд по трассе грузовичка, собирающего “урожай” оторванных бамперов, потерянных спойлеров и других внезапно демонтировавшихся запчастей, без которого не обходится ни одно уважающее себя мероприятие.

Настоящий дрифт-кар:
Раз уж мы заговорили о запчастях, стоит немного рассказать о том, что вообще представляет собой автомобиль для дрифта. Это, как мы уже поняли, заднеприводный автомобиль с мощным двигателем, как правило, максимально облегченный (насколько это разрешено здравым смыслом или правилами конкретной серии) и подготовленный к заездам. Слово “подготовленный” в данном случае может подразумевать разную степень “готовности” в зависимости от бюджета и уровня соревнований, но доводка машины обычно весьма объемна и серьезна.

Одной из основополагающих составляющих дрифт-кара является… нет, не двигатель, а задний дифференциал. Именно он обеспечивает пробуксовку одновременно двух задних колес, без которой нельзя добиться ни продолжительного управляемого заноса, ни успехов в соревнованиях. Обычно используется дифференциал с повышенным внутренним сопротивлением (его еще называют LSD, от английского “limited-slip differential“), который позволяет несколько варьировать пробуксовку колес, но не позволяет одному из них “бездельничать“. В упрощенных случаях используется принудительная механическая блокировка дифференциала, которая заставляет оба колеса задней оси вращаться синхронно, с одинаковой скоростью. В особо упрощенных случаях дифференциал банально заваривают, тем самым ликвидируя его функции практически полностью, но добиваясь столь желаемого синхронного вращения обоих задних колес.
От дифференциала перейдем к двигателю. Двигатель автомобиля для дрифта должен выдерживать высокие нагрузки, при этом работая максимально долго, так как он не меняется после каждых соревнований, как это может происходить в профессиональных автогонках с огромными бюджетами. Исходя из этого, предпочтение обычно отдается объемным двигателям, так как они позволяют получить большую мощность при большем ресурсе, а также выдают ее в широком диапазоне оборотов, что крайне важно для поддержания управляемого заноса на разных скоростях. Двигатели часто оснащаются наддувом, при этом основной задачей остается “размазать” их максимальную производительность по всем оборотам, сделав график крутящего момента как можно более плавным.

Коробка передач также зависит от бюджета и правил определенной серии соревнований. Она может быть как стоковой, так и спортивной, и поскольку переключение передач не должно отнимать у пилота много времени, вполне оправдано использование секвентальных КПП.

Подвеска, как правило, занижается для повышения устойчивости автомобиля в повороте. Амортизаторы и пружины устанавливаются жесткие, чтобы избежать раскачки и валкости, которая негативно скажется на управляемости. Рулевое управление часто дорабатывается с целью увеличения угла поворота колес. Да-да, это тот самый “выворот“, который порой достигает 90 градусов и более и которым хвастаются не меньше, чем объемом двигателя. Также для лучшего контроля автомобиля с вывернутыми колесами развал передних колес делают отрицательным, ставя колеса “домиком“.

В целом все вышеперечисленные модификации позволяют создать примерный образ автомобиля, который может успешно “валить боком“. Конечно, есть и другие способы радикально улучшить скорость и управляемость, такие как желтая краска и фирменные наклейки, но о них мы расскажем в нашем следующем материале, посвященном дрифту в массовой культуре и повседневной жизни.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Categories
Новости

Дріфт: від історії до… теорії. І на практиці!

Дрифт (англ. Drift) – техніка проходження поворотів і вид автоспорту, що характеризуються проходженням поворотів з навмисним зривом задньої осі і прохід в керованому заносі на максимально можливої для утримання на трасі кута швидкості, що вимагають від автомобіля наявність задньої осі провідної”

Отже, ви бадьоро увійшли на своєму передньопривідному бюджетному седані в поворот і кілька метрів прослизнули задньою віссю. Ви король Дріфт? На жаль ні. Розкажемо у тому, що таке справжній дрифт і чим визначається рівень просунутості гонщика.

У попередній статті ми розібралися, де і як зародився дрифт, хто сформував його як рух і як культуру, а також на чому їздили та продовжують їздити ті, хто не мислить свого життя без руху на межі розвороту. Сьогодні ж ми з’ясуємо, як робити це правильно, за якими критеріями оцінюються заїзди на змаганнях і чому все-таки ваш дизельний Volkswagen Passat не підходить для дріфту.

Що взагалі таке – дрифт?

“Дрифт (англ. Drift) – техніка проходження поворотів і вид автоспорту, що характеризуються проходженням поворотів з навмисним зривом задньої осі і прохід в керованому заносі на максимально можливої для утримання на трасі кута швидкості, що вимагають від автомобіля наявність задньої осі провідної”. Так говорить Вікіпедія, і ми з нею згодні.

Англійська її версія додатково пояснює: “Автомобіль дрифтує, коли кут відведення задніх коліс перевищує такий у передніх, причому часто настільки, що передні колеса спрямовані у бік, протилежний повороту”. Визначення досить вичерпне і правильне, тому від нього і відштовхуватимемося, говорячи про поняття дрифту.

Навіщо для дріфту задній привід та потужний мотор?

Коли я бачу “дев’ятки” з наклейками Drift King, хочеться закрити обличчя руками і втекти. Якщо раптом вам неочевидно, чому ж не можна дрифтити з переднім приводом, то поясню. У заносі, коли ви додаєте газу на передньопривідній машині, траєкторія руху спрямовується (передній привід взагалі багато в чому для того і придумали), а на задньопривідний замет тільки “погіршується”. Але ж цього нам і потрібно, чи не так?

Варто додати, що зрив задньої осі і прохід повороту в керованому заносі вимагають не тільки наявності заднього приводу, але і безперервного пробуксовування задніх коліс, а це призводить до того, що двигун об’ємом 1.2 літра і потужністю 50-90 к.с. навряд чи забезпечить нам бажане (без болю і страждань, але ж ми не хочемо жертв, правда?). Просто тому, що крутний момент двигуна повинен бути досить потужним, щоб подолати силу, з якої шини боягузливо чіпляються за асфальт.

Чим дріфт відрізняється від силового ковзання?

Повернемося до нашого нещасного дизельного Пасату, який ми привели на початку як автомобіль дуже далекий від дріфту. Тут усе просто. Справа в тому, що він з моменту свого народження в 1973 випускався в основному передньопривідним, виключаючи рідкісні спеціальні модифікації. А ось, до речі, для силового ковзання він цілком міг би підійти.

Але в чому різниця? Саме поняття силового ковзання об’ємніше, ніж поняття дрифту, який, по суті, є одним з його видів. Однак багато хто називає майже будь-яке занесення дрифтом, і це — помилка. Силове ковзання (пауерслайд, від англійського PowerSlide) виникає, коли при проходженні повороту відцентрова сила, що зміщує автомобіль назовні повороту, перевищує силу зчеплення коліс з дорожнім покриттям, що призводить до занесення задніх або всіх чотирьох коліс.

Вирішальними параметрами при цьому є зовсім не тип приводу або потужність двигуна, а швидкість автомобіля і коефіцієнт зчеплення коліс з поверхнею. Тому, розігнавшись на дідусевому Логані на вході в поворот на дачу (і виживши після цього), не можна наступного дня хвалитися всім, як класно ти “дрифтанув” учора.

Положення передніх коліс при силовому ковзанні також мало на що впливає, так як керованість в ньому та його результат залежать в основному від параметрів, заданих на вході, таких як швидкість, кут повороту керма та використання/невикористання “ручника”. Таким чином, не претендуючи на абсолютну істину, ми розмежуємо поняття “дрифт” та “пауерслайд” і надалі говоритимемо виключно про перше.

Вчимося дрифтувати правильно:

Тепер, відокремивши зерна від полови, перейдемо до технік дріфту. У їх класифікації також досягла успіху вже допомагала нам раніше енциклопедія, тому, відкинувши забобони, візьмемо описи прийомів цілком, та був розглянемо окремі випадки.

1. Hand braking drift. Техніка є найбільш простою і кращою для навчання дріфт. Вона дозволяє виправити допущені помилки при недостатній повертаності коліс. Для виклику занесення потрібно вичавити педаль зчеплення, сильним ривком ручного гальма відправити задню вісь у замет, після чого відпустити педаль зчеплення. Важливо при цьому підтримувати оберти двигуна при зчепленні. Основна мета – навчитися вибирати швидкість та силу ривка ручного гальма залежно від ситуації. Можливе використання серії ривків, що коректують траєкторію.

2. Clutch Kick. Різке кидання зчеплення. Завдяки швидкому вичавленню та киданню педалі зчеплення за підтримки високих оборотів двигуна, виникає короткочасний надлишок потужності, який зриває задню вісь у замет.

3. Yorin drift. Ковзання зі зривом чотирьох коліс. Гальмування в повороті ковзанням зі зносом усіх чотирьох коліс, коли машина повністю зривається в середині повороту.

4. Kanteria/feint drift. Розгойдування, або “хлист”. Занос, за допомогою якого проходяться S-подібні повороти. В даному випадку занесення в один бік є підготовкою для повороту в іншу. Така техніка також використовується у ралі.

5. Breaking Drift. Під час виконання цього прийому гальмо натискається під час входження в поворот, потім вичавлюється зчеплення і вмикається “ручник” одночасно (“ручник” не можна тримати більше секунди).

6. Dynamic drift. Здійснюється шляхом різкого скидання газу на в’їзді у довгий поворот, коригування кермом та своєчасною підтримкою занесення короткими натисканнями на гальмо без використання підгазовок.

7. Power over drift. Цей вид дріфту використовується на машинах з високою потужністю. Для входу в силовий замет потрібно вивернути кермо в той бік, куди потрібно направити машину, і натиснути на газ до упору. Завдяки високій потужності двигуна, задні колеса втратять зчеплення з дорогою. Щоб вийти з повороту, не пошкодивши машину, потрібно відпустити газ, але не до кінця і повернути кермо в протилежний бік.

8. Side braking drift. Бокове ковзання. Варіант дрифту, коли відбувається зрив задніх коліс та машина ковзає майже боком.

9. Chokudori. Зазвичай використовується після проїзду прямої ділянки дороги, щоб знизити швидкість і виконати глибоке занесення. Гальмування за допомогою ковзання та виставлення машини під потрібним кутом щодо дороги для найбільш вигідного проходження самого повороту.

10. Manji. Виконується на прямій дорозі, коли водій розгойдує машину з одного боку дороги до іншого. Зазвичай використовується на показових виступах з дрифтингу.

Як ми бачимо, прийомів і технік у дріфті безліч, але не варто думати, що вони використовуються окремо. Кожен заїзд – це поєднання перерахованих вище “фішок”, що допомагає пройти трасу найбільш ефектно та ефективно. Загалом їх можна звести до кількох базових прийомів: різке відкриття газу, використання ручного гальма, різке скидання газу для розвантаження задніх коліс і втрати ними зчеплення, а також контрзміщення.

Контрзміщення взагалі є дуже важливим та дієвим прийомом у мото- та автоспорті. Особливо важливою є ця техніка в ралі, звідки вона, власне, і прийшла в дрифт. Суть її в тому, що перед поворотом пілот навмисно виробляє легке (або сильне, аж до виставлення автомобіля боком) зміщення автомобіля в бік, протилежний повороту, а потім, різко викручуючи кермо у бік повороту, створює надмірну повертаність і викликає занесення. У ралі цей прийом дозволяє швидше та ефективніше проходити круті повороти. У дріфті ж він, як ви зрозуміли, застосовується для створення замету, яким далі керує гонщик.

І ще трохи історії дрифт-змагань: Тепер повернемось до наших японців. До 1988 року “Король дрифту” Кейіті Цутія спільно з Даїдзіро Інад домоглися значних успіхів у популяризації дрифту як виду автомобільних змагань, і результатом цього стала організація перших в Японії (а, відповідно, і у світі) змагань, що стали прообразом майбутньої серії D1 Grand Prix .

Змагання мають на увазі правила і суддівство, і судді були гідними – хто, як не Цутія, міг по праву зайняти суддівське крісло. Правила сформувалися тоді ж і з того часу зазнали мало змін.

Спочатку заїзди були одиночними, але згодом дрифт-змагання прийшли до формату “дуелі”, коли в заїзді одночасно беруть участь два гонщики, які змагаються між собою і отримують очки за результатами проходу траси. Судді при цьому оцінюють чотири основні параметри: траєкторія, кут, швидкість та видовищність (стиль). Саме за цими чотирма сухими словами ховається вся нестримна, бурхлива, феєрична стихія дріфту.

Траєкторія – це відповідність руху автомобіля заданої лінії, яка зазвичай визначається суддями перед заїздами.

Кут – це, відповідно, кут, під яким рухається автомобіль щодо траєкторії.

Швидкість — параметр, який не потребує представлення, тут все просто: треба БІЛЬШЕ швидкості!

Ну а видовищність і стиль це те, заради чого і проводяться всі ці змагання, стираються тонни покришок і спалюються кілотонни бензину. Видовище оцінюється не лише суддями, а й глядачами, які можуть не погодитися з думкою суддів і навіть трохи вплинути на їхнє рішення несхвальним гулом та вигуками.

Адже часом судді настільки зайняті “розбором польотів”, що їхня робота зводиться до того, що винесено до цитати вище — виявлення помилок. І це можна пробачити, адже аудиторія завжди нагадає, що вони не на змаганнях з керлінгу, і головне — не сантиметри відхилення від лінії та градуси кута, а захоплююча атмосфера боротьби та клуби диму з-під коліс. До речі кажучи, прекрасною практикою дрифт-змагань є проїзд трасою вантажівки, що збирає “урожай” відірваних бамперів, втрачених спойлерів та інших запчастин, що раптово демонтувалися, без якого не обходиться жоден поважаючий себе захід.

Справжній дріфт-кар: Раз ми заговорили про запчастини, варто трохи розповісти про те, що взагалі являє собою автомобіль для дрифту. Це, як ми вже зрозуміли, задньопривідний автомобіль із потужним двигуном, як правило, максимально полегшений (наскільки це дозволено здоровим глуздом чи правилами конкретної серії) та підготовлений до заїздів. Слово “підготовлений” в даному випадку може мати на увазі різний ступінь “готовності” в залежності від бюджету та рівня змагань, але доведення машини зазвичай дуже об’ємне і серйозне.

Однією з основних складових дрифт-кара є … ні, не двигун, а задній диференціал. Саме він забезпечує пробуксування одночасно двох задніх коліс, без якого не можна досягти ні тривалого керованого занесення, ні успіхів у змаганнях. Зазвичай використовується диференціал з підвищеним внутрішнім опором (його ще називають LSD, від англійського “limited-slip differential”), який дозволяє дещо варіювати пробуксовування коліс, але не дозволяє одному з них “ледарювати”. У спрощених випадках використовується примусове механічне блокування диференціала, яке змушує обидва колеса задньої осі обертатися синхронно, з однаковою швидкістю. В особливо спрощених випадках диференціал банально заварюють, тим самим ліквідуючи його функції практично повністю, але домагаючись бажаного синхронного обертання обох задніх коліс. Від диференціалу перейдемо до двигуна. Двигун автомобіля для дрифту повинен витримувати високі навантаження, при цьому працюючи максимально довго, тому що він не змінюється після будь-яких змагань, як це може відбуватися у професійних автоперегонах з величезними бюджетами. Виходячи з цього, перевага зазвичай надається об’ємним двигунам, так як вони дозволяють отримати велику потужність при більшому ресурсі, а також видають її в широкому діапазоні оборотів, що вкрай важливо для підтримки керованого занесення на різних швидкостях. Двигуни часто оснащуються наддувом, при цьому основним завданням залишається “розмазати” їх максимальну продуктивність по всіх обертах, зробивши графік крутного моменту якомога плавнішим.

Коробка передач також залежить від бюджету та правил певної серії змагань. Вона може бути як стокове, так і спортивною, і оскільки перемикання передач не повинно забирати багато часу в пілота, цілком виправдано використання секвентальних КПП.

Підвіска зазвичай занижується для підвищення стійкості автомобіля в повороті. Амортизатори і пружини встановлюються жорсткі, щоб уникнути розгойдування і валкості, яка негативно позначиться на керованості. Кермо часто допрацьовується з метою збільшення кута повороту коліс. Так-так, це той самий “виворіт”, який часом досягає 90 градусів і більше і яким хвалиться не менше, ніж об’ємом двигуна. Також для кращого контролю автомобіля з вивернутими колесами розвал передніх коліс роблять негативним, ставлячи колеса “будиночком”.

В цілому всі перераховані вище модифікації дозволяють створити зразковий образ автомобіля, який може успішно “валити боком”. Звичайно, є й інші способи радикально покращити швидкість і керованість, такі як жовта фарба та фірмові наклейки, але про них ми розповімо в нашому наступному матеріалі, присвяченому дріфтові в масовій культурі та повсякденному житті.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Последние записи